Нет

Одноактные пьесы Анатолия Рясова из цикла «нечто немыслимое» (2014) ставились на сцене режиссерами из Полтавы и Харькова, а в этом году одна из них впервые была переведена на украинский язык. Мы публикуем оригинальный текст пьесы «Нет» и перевод, выполненный Мирославой Войтенко.

Темнота. В центре сцены благодаря свету тусклого луча становится различим женский профиль, затем загорается красная лампочка, профиль снова растворяется в темноте. Секунд двадцать спустя – широкий луч на авансцену. На стуле вполоборота к залу сидит ЖЕНЩИНА лет сорока (темная юбка, темная блузка, босые ноги). Перед ней на расстоянии пары метров или ближе – камера на штативе. Женщина снимает на видео свой монолог. Закуривает сигарету и, изредка прерываясь на затяжки, начинает произносить слова. Говорит быстро, немного нервно, словно в любой момент может сбиться на истерику, но до самого конца пьесы сдерживает себя.

ЖЕНЩИНА. Да, это будет вот такая странная форма письма. Не то чтобы я очень хотела выговориться. Нет, никакой исповеди не жди. Но мне важно, что ты увидишь меня, а не просто прочтешь или даже услышишь. Нет, я не ненавижу тебя, не подумай. Хотя с этим еще предстоит разобраться. Я всё еще разбираюсь. Постоянно. Даже когда лежу в темноте, даже когда иду по улицам. Вчера всматривалась в булыжники под ногами, в их мерцание, они были мокрыми после дождя, и всё переливалось. Так и внутри меня что-то мерцает, переливается, булькает, угрожает рвотой. Какие-то несостоявшиеся мысли. Я пью много вина. Нет, вру, совсем не пью. Просто хочется немного позлить тебя. Всё это – чтобы позлить тебя. Или чтобы развеселить. Пока не могу разобраться. Наверное, в записи тебе что-нибудь станет понятнее, и тогда сможешь что-то прояснить мне. Пришлешь ответную запись. Будем бросать друг в друга мокрыми булыжниками. Нет.

Встает, бросает на пол сигарету, выключает камеру. Пауза. Снова включает запись. Садится, закуривает.

Не ожидал такого хода, да? Ничего не пугайся, я не выпрыгну из экрана. Я вижу, первое волнение уже прошло? Уже усаживаешься поудобнее? Устраивайся-устраивайся, твоя вальяжная поза всё равно не способна скрыть первой дрожи. Я ее уже никогда не забуду. (Короткая улыбка.) Она мне приятна. Она уже принята в мою коллекцию раритетов. Считай, что я записала ее на камеру. Может быть, ради нее всё это и затевалось. Не то чтобы я очень хотела выговориться. Да мне и совсем нечего тебе сказать. А у тебя, может быть, есть новости? Тоже нет? Как скучно мы живем. Не хватает каких-то искорок радости, не находишь? А ты часто смотришься в зеркало? Ты всё такой же нарцисс? Нет, я не собираюсь поносить тебя какими-нибудь ругательствами. Во мне нет подобного рода слабостей. Все ругательства останутся внутри меня. Ты и так их услышишь. Нет, я не ненавижу тебя, не подумай. Хотя с этим еще предстоит разобраться. Я всё еще разбираюсь. Постоянно. Даже когда лежу в темноте, даже когда иду по улицам. Мысли мерцают, как булыжники под ногами, и на них так же легко поскользнуться. Но пока мне удалось не упасть. Ни разу. Держусь на ногах. Хотя по-прежнему пью много вина. Нет, вру, совсем не пью. Просто хочется немного позлить тебя. Всё это – чтобы позлить тебя, дорогой. Наверное, ненавижу. Ненавижу не злить. Да, мне всегда не хватало таланта изящно высказать всё это. Но знаешь в чем разница? Теперь я перестала считать это своей слабостью. Устал слушать? Да и я не то чтобы очень хотела выговориться. Нет.

Встает, бросает сигарету, выключает камеру. Пауза. Снова включает запись. Садится, закуривает. С этой минуты крупный план ее говорящего лица проецируется на задник сцены.

Привет! Да, это будет вот такая странная форма письма. Не то чтобы я очень хотела выговориться. Нет, никакой исповеди не жди. Если честно, я вообще ничего не собираюсь тебе сообщать. Ты думаешь я всё еще ненавижу тебя? Вовсе нет. Хотя с этим еще предстоит разобраться. Я всё еще разбираюсь. Постоянно. Любила ли я тебя? Понятия не имею. Когда ты, голая, с сигаретой в зубах запрыгивала ко мне в ванную, так что вода переливалась через край, ты не была мне отвратительна. Наверное потому, что я была слишком пьяна. Я и сейчас пью много вина. Вчера меня тошнило на улице. Я затопляла багровой жижей булыжники на мостовой. Меня тошнило вином, больше ничего в желудке не было. И, знаешь, даже приятно было. Не в смысле – после того, как стошнило, нет – приятно было тошнить. Хочешь обнять и поцеловать меня? Напрасно. Ты больше меня не увидишь. Разве что на похоронах. Хотя думаю, ты умрешь первой. Совсем нечего тебе сказать, если честно. Даже не верю, что мы раньше могли говорить о чем-то. А о чем мы говорили, кстати? Я совсем не помню. Мне кажется, сейчас я первый раз в жизни тебе что-то говорю. Захочешь сказать что-нибудь в ответ – сделай запись. Хотя я не обещаю ее смотреть. Может быть, без звука. (Короткая улыбка.) Нет.

Встает, отбрасывает окурок, выключает камеру. Гаснет и видеопроекция. Долгая пауза. Снова включает запись. Закуривает новую сигарету. Садится. Видеопроекция возобновляется.

Да, это будет такая вот странная форма письма. Не то чтобы я очень хотела выговориться. Да мне и совсем нечего тебе сказать. А у тебя, может быть, есть события? Тоже нет? Как скучно. Но мы же всегда так жили, правда? Твои шуточки на меня никогда не действовали. Хотя ты, мама, не очень-то меня развлекала. Больше валялась пьяной. Ты и сейчас пьешь столько же вина? Совсем не пьешь? И раньше не пила? Просто хотела позлить меня? Всё это – чтобы позлить меня. Или чтобы развеселить. Пока не могу разобраться. Я всё еще разбираюсь. Постоянно. Даже когда лежу одна в темноте, даже когда иду по улицам. Вчера всматривалась в булыжники под ногами, в их мерцание, они были мокрыми после дождя. Странное мерцание, так могут поблескивать слезы или капли крови. Но я решила, что это осколки упавшей звезды. Я всё еще такая же фантазерка, представь. Только очень выросла с тех пор. Сколько мы не виделись? Лет двадцать пять? Больше? Нет, я вовсе не скучаю. Совсем нет желания поговорить с тобой, представь! Даже не верю, что мы раньше могли говорить о чем-то. А о чем мы говорили, кстати? Я совсем не помню. По-моему, ты мне какие-то детские книжки со стихами читала? Что-то припоминаю. У тебя язык заплетался только, и я была голодная и оттого не очень внимательно слушала. А так – больше и не помню никаких бесед. Мне кажется, сейчас я первый раз в жизни тебе что-то говорю. Захочешь сообщить что-нибудь в ответ – сделай запись. Какие-нибудь свои шуточки, которые я так ненавижу, чтоб я молча посмеялась, как тогда. Можно в стихах, если твои мозги еще способны на рифмы. Впрочем, не обещаю, что стану смотреть эту запись. Может быть, без звука. (Короткая улыбка.) Да, ты права, мне всегда не хватало умения высказать тебе хоть что-то. Ты всегда находила контраргументы. Но знаешь в чем разница? Теперь я перестала считать это своей слабостью. Нет, никакой исповеди не жди. Но мне важно, что ты увидишь меня, а не просто прочтешь или даже услышишь. Не возражай. Я прекрасно знаю, что ты умерла и что ты никогда не посмотришь этой записи. Нет.

Пауза. Бросает на пол окурок. Встает, чтобы выключить камеру. Но вновь садится на стул, потому что проецируемое лицо внезапно начинает говорить, изредка прерываясь на короткие затяжки. Она вслушивается в собственный голос, звучащий откуда-то из глубины сцены.

Да, это будет вот такая странная форма письма. Ничего лучше я не придумала. Нет, никакой исповеди не жди. Но мне важно, что ты увидишь меня, а не просто прочтешь или даже услышишь. Нет, я не ненавижу тебя, не подумай. Хотя с этим еще предстоит разобраться. Я всё еще разбираюсь. Постоянно. До сих пор не надоело, представь. Чего-чего, а упорства у меня предостаточно. Благодаря детству, наверное. Но вот смотрю в зеркало и не могу ни в чем разобраться. Тешу себя надеждой, что эта запись поможет мне. Наверное, в записи тебе что-нибудь станет понятнее, и тогда сможешь что-то прояснить мне. Пришлешь ответную запись. Я пополню ею свою коллекцию раритетов. А ты часто смотришься в зеркало? (Короткая улыбка.) Совсем нечего тебе сказать, если честно. Ты веришь, что я могу быть искренней с тобой? Напрасно. Хотя я ценю это. Спасибо. (Короткая улыбка.) Не ждала от меня благодарности? А чего ты ждала? Я сама – так вообще ничего не жду от этого письма. Думаю, это правильно – ничего не ждать. Даже не уверена, что ты досмотришь до этого места. Прощай. Ты больше меня не увидишь. Разве что на похоронах. Хотя думаю, ты умрешь первой. Нет? (Улыбка.)

Видеопроекция гаснет.

Занавес.

Нi

Темрява. У центрі сцени завдяки світлу тьмяного променя стає помітним жіночий профіль, потім загорається червона лампочка, профіль знову розчиняється в темряві. Через двадцять секунд — широкий промінь на авансцену. На стільці впівоберта до залу сидить Жінка років сорока (темна спідниця, темна блузка, босі ноги). Перед нею на відстані пари метрів або ближче — камера на штативі. Жінка знімає на відео свій монолог. Запалює цигарку і, зрідка перериваючись на затягування, починає вимовляти слова. Говорить швидко, трохи нервово, немов у будь-який момент може збитися на істерику, але до самого кінця п’єси стримує себе.

Жінка. Так, це буде ось така дивна форма листа. Не те, щоб я дуже хотіла висловитися, ні, ніякої сповіді не чекай. Але мені дуже важливо знати, що ти побачиш мене, а не просто прочитаєш чи навіть почуєш. Ні, я Не Ненавиджу тебе. Хоча із цим, ще потрібно розібратися. Я все ще розбираюся. Постійно. Навіть, лежачи в темряві, навіть йдучи вулицями. Вчора вдивлялась в каміння під ногами, в його мерехтіння, воно було мокре після дощу і все навкруги переливалося. Ось так і всередині мене щось мерехтить, переливається, булькає, загрожує блювотою. Якісь нездійснені думки. Я п‘ю багато вина. Ні, брешу, зовсім не п‘ю. Просто маю дуже велике бажання трішки подратувати тебе. Все це, щоб роздратувати тебе. Поки ще не можу розібратися. Напевно, в запису тобі щось стане більш зрозумілим і тоді ти зможеш хочаб щось пояснити мені. Надішлеш свій запис у відповідь? Будемо кидати один в одного мокрим камінням. Нi.

Встає, кидає на підлогу цигарку, вимикає камеру. Пауза. Знову вмикає запис. Сідає, палить цигарку.

Не чекав такого ходу, так? Нічого, не лякайся, я не вистрибну із екрану. Я бачу, перше хвилювання вже пройшло? Вже вмощуєшся зручніше? Влаштовуся-влаштовуйся, твоя ставна поза все одно не здатна приховати першого тремтіння. Я його вже ніколи не забуду. (Коротка посмішка.) Воно приємне мені. Це тремтіння вже зараховане до моєї колекції раритетів. Вважай, що я записала його на камеру. Можливо, все це відбувається саме заради нього. Не те щоб я дуже хотіла поговорити. Та мені й зовсім нема чого тобі сказати. А можливо у тебе я якісь новини? Також немає? Як нудно ми живем. Не вистачає якихось радісних промінчиків, чи не так? А ти часто дивишся у дзеркало? Ти все такий же нарцис? Ні, я не збираюся увесь час сваритися із тобою. Всі лайки залишаться всередині мене. Ти й так їх почуєш. Ні, я не ненавиджу тебе, не подумай. Хоча із цим ще потрібно розібратися. Я все ще розбираюся. Навіть, лежачи в темряві, навіть йдучи вулицями. Думки мерехтять, як бруківка під ногами, і на них так само легко послизнутися. Але поки що мені вдалося не впасти. Жодного разу. Тримаюсь на ногах. Хоча як і раніше, п‘ю багато вина. Ні, брешу, зовсім не п‘ю. Просто хочеться трішки подратувати тебе. Все це — щоб роздратувати тебе, любий. Мабуть ненавиджу, ненавиджу не дратувати. Так, мені завжди не вистачало таланту витончено висловлювати свої думки. Але хочеш знати, у чому різниця? Тепер я перестала вважати це своєю слабкістю. Втомився слухати? Так і я, не те, щоб дуже хотіла поговорити. Ні.

Встає, кидає цигарку, вимикає камеру. Пауза. Знову вмикає запис. Сідає, знову запалює цигарку. З цієї хвилини крупний план її обличчя, що проектується на задню частину сцени.

Привіт! Так, це буде ось така дивна форма листа. Не те, щоб я дуже хотіла висловитися. Ні, жодної сповіді не чекай. Щиро кажучи, я взагалі нічого не збиралась тобі розповідати. Ти гадаєш, я все ще ненавиджу тебе? Зовсім ні. Хоча із цим ще варто розібратися. Я все ще розбираюся. Постійно. Чи кохала я тебе? Уявлення не маю. Але коли ти, зовсім гола, із цигаркою у зубах застрибувала до мене у ванну, так, що вода переливалася через край, ти не була мені огидна. Мабудь тому, що я була дуже сп‘яніла. Я й зараз п‘ю багато вина. Вчора мене нудило на вулиці. Я заповнювала бруківку багряною рідиною. Мене нудило вином, бо більше нічого у шлунку не було. І, знаєш, було навіть приємно. Не в сенсі – після того, як знудило, Ні – приємно було нудити. Хочеш обійняти й поцілувати мене? Даремно. Ти мене більше ніколи не побачиш. Хіба що на похованні. Хоча я вважаю, що ти помреш першою. Якщо чесно, зовсім нема чого тобі сказати. Навіть не вірю, що раніше ми могли про щось говорити. А про що ми розмовляли, до речі? Я зовсім не пам‘ятаю. Мені здається, що зараз я вперше тобі щось говорю. Якщо захочеш сказати щось у відповідь – зроби запис. Хоча я не обіцяю його дивитися. Можливо, без звуку. (Коротка посмішка.) Ні.

Встає, видкидає недопалок, вимикає камеру. Гасне і відеопроекція. Довга пауза. Знову вмикає запис. Запалює нову цигарку. Сідає. Відеопроекція поновлюється.

Так, це буде така ось дивна форма листа. Не те, щоб я дуже хотіла висловитися. Та мені і зовсім нема чого тобі сказати. А у тебе, можливо, є події? Також ні? Як нудно. Але ж ми завжди так жили, чи не так? Твої жарти на мене ніколи не діяли. Хоча ти, мамо, не дуже мене розважала. Більше валялась п‘яною. Ти і тепер п‘єш стільки ж вина? Зовсім не п‘єш? І раніше не пила? Просто хотіла подратувати мене? Все це – щоб роздратувати мене. Або, щоб розвеселити. Поки ще не можу розібратися. Я все ще розбираюсь. Постійно. Навіть, коли лежу самотньо у темряві, навіть, коли йду вулицею. Вчора вдивлялася в бруківку під ногами, в її мерехтіння, вона була мокра після дощу. Дивне мерехтіня, так можуть виблискувати сльози, або краплі крові. Але я вирішила, що це шматочки зірки, що впала із неба. Я й досі така сама фантазерка, уявляєш. Але надто подорослішала з того часу. Скільки ми не бачилися? Років двадцять п‘ять? Більше? Ні, я зовсім не сумую. Зовсім не має бажання теревенити із тобою, можеш собі таке уявити? Навіть не вірю, що раніше ми могли про щось говорити. А про що ми розмовляли, доречі? Я зовсім не пам‘ятаю. Зд’ається, ти якісь дитячі книжки із віршами читала? Щось пригадую. Тільки в тебе язик заплітався, а я була надто голодною і від того не дуже уважно тебе слухала. А так – більше й не пам‘ятаю ніяких розмов. Мені здається, зараз я вперше тобі щось говорю. Якщо захочеш сказати щось у відповідь – зроби запис. Які-небудь свої жарти, які я так ненавиджу, щоб я мовчки посміялася, як тоді. Можна у віршах, якщо твій мозок ще здатен на рифми. Хоча, не обіцяю, що стану дивитися цей запис. Можливо, без звуку. (Коротка посмішка.) Так, ти маєш рацію, мені завжди не вистачало вміння виказувати тобі бодай щось. Ти завжди знаходила контраргументи. Але хочеш знати у чому різниця? Тепер я перестала вважати це своєю слабкістю. Ні, ніякої сповіді не чекай. Але мені важливо, що ти побачиш мене, а не просто прочитаєш чи навіть почуєш. Не заперечуй. Я чудово розумію, що ти померла, і що ти ніколи не подивишся цей запис. Ні.

Пауза. Кидає на підлогу недопалок. Встає, щоб вимкнути камеру. Але знову сідає на стілець, тому що проекція раптово починає говорити, зрідка перериваючись на короткі затяжки. Вона вслухається у власний голос, що звучить десь із глибини сцени.

Так, це буде ось така дивна форма листа. Нічого кращого я придумати не змогла. Ні, ніякої сповіді не чекай. Але мені дуже важливо, що ти побачиш мене, а не просто прочитаєш чи навіть почуєш. Ні, я не ненавиджу тебе, не подумай. Хоча із цим ще потрібно розібратися. Я все ще розбираюся. Постійно. Так, до цього часу не набридло, можеш собі таке уявити? Чого-чого, а впертості у мене предостатньо. Завдяки дитинству, мабуть. Але ось дивлюся у дзеркало і не можу ні в чому розібратися. Плекаю в собі надію, що цей запис допоможе мені. Напевне, у запису тобі що-небудь стане більш зрозумілим, і тоді ти зможеш щось прояснити й мені. Надсилай свій запис у відповідь. Я поповню ним свою колекцію раритетів. А ти часто дивишся у дзеркало? (Коротка посмішка.) Якщо чесно, зовсім нема чого тобі сказати. Ти віриш, що я можу бути відвертою із тобою? Дарма. Хоча я це ціную. Дякую. (Коротка посмішка.) Не чекала від мене подяки? А чого ти чекала? Я сама – так взагалі нічого не чакаю від цього листа. Думаю, це правильно – нічого не чекати. Навіть не певна, що ти додивишся до цього місця. Прощавай. Ти більше мене не побачиш. Можливо, на похованні. Хоча я думаю, що ти помреш першою. Ні? (Посмішка.)

Відеопроекція гасне.

Завіса.